Нелюблюмноголюдей!
Написано на очаровательном суржике, но переводить не буду - теряется колорит). Да там и так все понятно.
утащила отсюда
Татуся Бо
Пра ката
26 февраля 2014 г. в 9:56
Тут єслі шо про тваринку кота і про бєшених методістів Дома культури)))
Методісти в Домі культури - звєрі!
Це такі люди шо с льогкостю побіждають любе рвєніє, трудоголізм і всякі такі сподвижницькі штуки. В нашом ДК було дві дами почтєнного возраста в должності Методісти 80 левела. В них було кілька жостких правил - приходить на роботу воврємя, обідать тюлькою і самозабвенно любить животних. В свод їхніх правил ще мабуть входило все про всіх знать і знаніє це велике распространять. Одну з цих женщін звали Людміла Артємьєвна а Другу Ніна Лєонардовна - все сірйозно. Одна числилась мєстним пінкертоном по тємам сєкса і около того - бо знала чотко все хто скіки, де, з ким і в яких позах. Друга була спеціалістом в галузі новітньої середньовічної літератури, перечитала тонни бумаги під іменами тіпа Ширлі Пірсбі і назвами тіпа "Камін любві", "лопата нєжності" і т.д. Вона докорінно вивчила образи красавіц із фіалковими глазами і способи соітія на конє в процесі передвіженія ілі погоні. Вона так захоплювалась шо іноді цитірувала такі витвори горячечного мозга і рекомендувала всім завчити на память.
Всєпоглощающая любов до животних у них зводилась до того шо носили вони з дому піщеві отходи і питались скормить їх мєстним щасливим і досить упітаним животним. От скажіть какому коту нахер нужен кістяк од сільодки коли він живе на базарі мєжду рибними і мясними рядами? Но женщіни були непреклонні - їм нада було догнать животне і обізатєльно полюбить сільодочним кістяком. Ілі собачці принести обглодану говяжью голяшку ілі остатки замисловатого ужина. Іногда в небазарні дні животні таки самі встрічали женщан під дверима. Тоді я мусила заходить до себе в кабінєт через вікна, бо животні по ходу жаждали не тіки жрать но і лютої помсти.
Людміла Артємьєвна наскільки сопереживала животним, шо даже забирала їх додому, де жив муж Людмили Артємьєвни Свирид Панасович, крайнє нечутка людина, бо його душа не змогла осягнуть любов до третьої собачки і пятої кошечки в домі. Тому він кричав "Люда, я ж охотнік, ти ж помниш? Люда убєрі оце все чорті й шо! Люда вони сруть в снасті! Люда вибирай ілі я ілі вони" Людмила Артємьєвна канєшно вибрала б "вони" но квартіра числилась за Свиридом Панасовичем і мішали спільні діти і почті сорок лєт совмєстной жизні.
Після таких показатєльних виступлєній Свирида Панасовича, Людмила Артємьєвна дєлала ход коньом і обустраювала животних в самому ДК в комнаті художнього руководітєля де по пятніцам випивали женщіни з народного самодєятєльного хора і самозабвенно співали. Дірєктор дома кільтури іногда палив такий приют і тоді орав так шо осипалась штукатурка і вилітали кирпичі "Люда, ілі оні, ілі Я ! Люда скоко можна! Люда оні же срут в ноти!". Люда дєлала від шо вона усілєно работає і на такі мєлочі вніманія не обраща.
Однажди в мою обітєль зла Людміла Артємьєвна притягла кошеня таке десь місяців з чотири вгодоване нівроку, довольне даже вольной жизнью, от по глазам видно було шо воно хоче до тьоті Валі шо торгує хеком, но случайно попало в ці інтілігентні всеспасающі руки.
- Таня, це особенний котьонок, от єслі ти його забереш то буде тобі щастя і скорєйше замужество за художніком оформітєлєм.
Замуж я не хотіла, тєм болєє за художніка оформітєля, щастя мені хотілось но єслі б я прийшла на сйомну квартіру з кошеням то хазяйка стопудово зробила б мені огромне нещастя. Людмила Артємєвна була непреклонна:
- Тоді хай воно поживе в тебе в каморкі.
Каморка це кімната без вікон і батарей де складена вся апаратура. Там даже миші не живуть, потому шо там складені мої любимі шнури і вєтхій старічок - пульт "елєктроніка".Тоді Людмила Артємьєвна прокляв мене 4 раза пішла і заникала кошеня в той комнаті де рєпєтірував духовий оркестр, по субботам собирались Свідєтєлі, і постояно дудів дядя Саша. Кошеня було знатним терарістом - пиздило закусь у дяді Саші, спало на нотах і ходило какать в бочку (найбільший барабан ударной установки). Весь цей екстремізм і провокацію було виявлено - коли в очередной раз відбулося засідання оркестру диксіленд. Мужики прийшли врєзали і сіли здєлать музику. Васіліч за ударной установкой - он вєсєл бодр і чистий, потому шо потом йому на роботу діжурить на скорой. І палочками отак тук-тук-тук і...... "аййобтвоюматьсука" продукти тижневої життєдіяльності маленького кошеняти афігєнно розлетілись по штанях Васіліча. Ви чули як уміє убіждать духовий оркестр?
Од таких вираженій красніли куліси, а мельпомена готова була умєрєть. Ловили тероріста хвостатого по всьому ДК пару днів, бо тваринка впєчатлілась музикой і словесними екзерсісами . Попутно цей провокатор успів нагидить в сумку до Ніни Лєонардовни, ісполосовав костюми Івана Івановича і Івана Нікіфоровича, котрі сварилися... і т.д. Після цієї погоні весь дом культури орав "Люда ілі он ілі я! Люда оно же срьот в ноти!"
А потом Людміла Артємьєвна полюбила цуцика Топіка, жостко і невиносімо...
утащила отсюда
Татуся Бо
Пра ката
26 февраля 2014 г. в 9:56
Тут єслі шо про тваринку кота і про бєшених методістів Дома культури)))
Методісти в Домі культури - звєрі!
Це такі люди шо с льогкостю побіждають любе рвєніє, трудоголізм і всякі такі сподвижницькі штуки. В нашом ДК було дві дами почтєнного возраста в должності Методісти 80 левела. В них було кілька жостких правил - приходить на роботу воврємя, обідать тюлькою і самозабвенно любить животних. В свод їхніх правил ще мабуть входило все про всіх знать і знаніє це велике распространять. Одну з цих женщін звали Людміла Артємьєвна а Другу Ніна Лєонардовна - все сірйозно. Одна числилась мєстним пінкертоном по тємам сєкса і около того - бо знала чотко все хто скіки, де, з ким і в яких позах. Друга була спеціалістом в галузі новітньої середньовічної літератури, перечитала тонни бумаги під іменами тіпа Ширлі Пірсбі і назвами тіпа "Камін любві", "лопата нєжності" і т.д. Вона докорінно вивчила образи красавіц із фіалковими глазами і способи соітія на конє в процесі передвіженія ілі погоні. Вона так захоплювалась шо іноді цитірувала такі витвори горячечного мозга і рекомендувала всім завчити на память.
Всєпоглощающая любов до животних у них зводилась до того шо носили вони з дому піщеві отходи і питались скормить їх мєстним щасливим і досить упітаним животним. От скажіть какому коту нахер нужен кістяк од сільодки коли він живе на базарі мєжду рибними і мясними рядами? Но женщіни були непреклонні - їм нада було догнать животне і обізатєльно полюбить сільодочним кістяком. Ілі собачці принести обглодану говяжью голяшку ілі остатки замисловатого ужина. Іногда в небазарні дні животні таки самі встрічали женщан під дверима. Тоді я мусила заходить до себе в кабінєт через вікна, бо животні по ходу жаждали не тіки жрать но і лютої помсти.
Людміла Артємьєвна наскільки сопереживала животним, шо даже забирала їх додому, де жив муж Людмили Артємьєвни Свирид Панасович, крайнє нечутка людина, бо його душа не змогла осягнуть любов до третьої собачки і пятої кошечки в домі. Тому він кричав "Люда, я ж охотнік, ти ж помниш? Люда убєрі оце все чорті й шо! Люда вони сруть в снасті! Люда вибирай ілі я ілі вони" Людмила Артємьєвна канєшно вибрала б "вони" но квартіра числилась за Свиридом Панасовичем і мішали спільні діти і почті сорок лєт совмєстной жизні.
Після таких показатєльних виступлєній Свирида Панасовича, Людмила Артємьєвна дєлала ход коньом і обустраювала животних в самому ДК в комнаті художнього руководітєля де по пятніцам випивали женщіни з народного самодєятєльного хора і самозабвенно співали. Дірєктор дома кільтури іногда палив такий приют і тоді орав так шо осипалась штукатурка і вилітали кирпичі "Люда, ілі оні, ілі Я ! Люда скоко можна! Люда оні же срут в ноти!". Люда дєлала від шо вона усілєно работає і на такі мєлочі вніманія не обраща.
Однажди в мою обітєль зла Людміла Артємьєвна притягла кошеня таке десь місяців з чотири вгодоване нівроку, довольне даже вольной жизнью, от по глазам видно було шо воно хоче до тьоті Валі шо торгує хеком, но случайно попало в ці інтілігентні всеспасающі руки.
- Таня, це особенний котьонок, от єслі ти його забереш то буде тобі щастя і скорєйше замужество за художніком оформітєлєм.
Замуж я не хотіла, тєм болєє за художніка оформітєля, щастя мені хотілось но єслі б я прийшла на сйомну квартіру з кошеням то хазяйка стопудово зробила б мені огромне нещастя. Людмила Артємєвна була непреклонна:
- Тоді хай воно поживе в тебе в каморкі.
Каморка це кімната без вікон і батарей де складена вся апаратура. Там даже миші не живуть, потому шо там складені мої любимі шнури і вєтхій старічок - пульт "елєктроніка".Тоді Людмила Артємьєвна прокляв мене 4 раза пішла і заникала кошеня в той комнаті де рєпєтірував духовий оркестр, по субботам собирались Свідєтєлі, і постояно дудів дядя Саша. Кошеня було знатним терарістом - пиздило закусь у дяді Саші, спало на нотах і ходило какать в бочку (найбільший барабан ударной установки). Весь цей екстремізм і провокацію було виявлено - коли в очередной раз відбулося засідання оркестру диксіленд. Мужики прийшли врєзали і сіли здєлать музику. Васіліч за ударной установкой - он вєсєл бодр і чистий, потому шо потом йому на роботу діжурить на скорой. І палочками отак тук-тук-тук і...... "аййобтвоюматьсука" продукти тижневої життєдіяльності маленького кошеняти афігєнно розлетілись по штанях Васіліча. Ви чули як уміє убіждать духовий оркестр?
Од таких вираженій красніли куліси, а мельпомена готова була умєрєть. Ловили тероріста хвостатого по всьому ДК пару днів, бо тваринка впєчатлілась музикой і словесними екзерсісами . Попутно цей провокатор успів нагидить в сумку до Ніни Лєонардовни, ісполосовав костюми Івана Івановича і Івана Нікіфоровича, котрі сварилися... і т.д. Після цієї погоні весь дом культури орав "Люда ілі он ілі я! Люда оно же срьот в ноти!"
А потом Людміла Артємьєвна полюбила цуцика Топіка, жостко і невиносімо...